Як впливає карантин на «відпускний» стаж та розрахунок відпускних

Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України

Лист

від 29.07.2020 р. № 3512-06/46975-07

Директоратом норм та стандартів гідної праці Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України розглянуто лист <...> щодо застосування норм законодавства про працю і в межах компетенції повідомляється.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки» (далі — Закон) до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховуються:

1) час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого часу) протягом робочого року, за який надається відпустка;

2) час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу);

3) час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому виплачувалася допомога по державному соціальному страхуванню, за винятком частково оплачуваної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

4) час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому не виплачувалася заробітна плата у порядку, визначеному статтями 25 і 26 Закону, за винятком відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, а в разі якщо дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний) або якщо дитина, якій не встановлено інвалідність, хвора на тяжке перинатальне ураження нервової системи, тяжку вроджену ваду розвитку, рідкісне орфанне захворювання, онкологічне, онкогематологічне захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкий психічний розлад, гостре або хронічне захворювання нирок IV ступеня, — до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку, а якщо дитині встановлено категорію «дитина з інвалідністю підгрупи А» або дитина, якій не встановлено інвалідність, отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги — до досягнення дитиною вісімнадцятирічного віку;

5) час навчання з відривом від виробництва тривалістю менше 10 місяців на денних відділеннях професійно-технічних навчальних закладів;

6) час навчання новим професіям (спеціальностям) осіб, звільнених у зв’язку із змінами в організації виробництва та праці, у тому числі з ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, скороченням чисельності або штату працівників;

7) інші періоди роботи, передбачені законодавством.

Слід зауважити, що робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників (стаття 56 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП)), тому на тривалість щорічної основної відпустки працівника робота на цих умовах не впливає.

Щодо пункту 5 (неоплачуваний період (зокрема, осіб старших за 60 років), що не підтверджений листком непрацездатності) таблиці, що наведена у листі, повідомляємо таке.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 17.03.2020 р. № 530-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19)» на період встановлення карантину або обмежувальних заходів, пов’язаних із поширенням коронавірусної хвороби (СОVID-19), роботодавець може доручити працівникові виконувати протягом певного періоду роботу, визначену трудовим договором, вдома, а також надавати працівнику за його згодою відпустку.

Водночас постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 р. № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів» (зі змінами) (далі — Постанова № 392) з 22 травня 2020 року до 31 липня 2020 року на території Автономної Республіки Крим, Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, м. Києва, м. Севастополя (далі — регіони) було установлено із урахуванням епідемічної ситуації в регіоні карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами) (далі — Постанова № 211).

Заходи, запроваджені актами законодавства в процесі реалізації карантину на період, визначений Постановою № 211, продовжують діяти на період, встановлений Постановою N° 392 (пункт 2 Постанови N° 392).

Також абзацом шостим пункту 6 Постанови № 392 було встановлено, що обов’язковій самоізоляції підлягали, зокрема, особи, які досягли 60-річного віку, крім державних службовців і працівників державних органів та органів місцевого самоврядування, народних депутатів України та депутатів місцевих рад, суддів, військовослужбовців та працівників Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів, а також осіб, які здійснюють заходи, пов’язані з недопущенням поширення СОVID-19, забезпечують діяльність підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, визначених абзацами сьомим–одинадцятим цього пункту.

Згідно з пунктом 10 Порядку здійснення протиепідемічних заходів, пов’язаних із самоізоляцією, затвердженого Постановою № 392, особи, які потребують самоізоляції, зобов’язані постійно перебувати у визначеному ними місці самоізоляції, утримуватися від контакту з іншими особами, крім тих, з якими спільно проживають.

Ураховуючи наведене, роботодавці мали забезпечити переведення працівників, в тому числі тих, які потребували самоізоляції, на дистанційний режим роботи, надання за згодою працівників щорічних оплачуваних відпусток та/або за бажанням працівників відпусток без збереження заробітної плати відповідно до статей 25 та 26 Закону України «Про відпустки».

У разі неможливості застосування віддаленого методу роботи, а також відсутності згоди працівника на реалізацію ним права на відпустку у роботодавців наявні правові підстави для запровадження простою.

Відповідно до статті 34 КЗпП простій — це призупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.

Чинним законодавством безпосередньо не регламентовано порядку та умов запровадження простою. У колективному договорі підприємства (установи) встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема, питання оплати праці, режиму роботи, тривалості робочого часу та відпочинку (стаття 13 КЗпП).

Тому питання щодо порядку оформлення та обліку простою можуть визначатися правилами внутрішнього трудового розпорядку або в колективному договорі підприємства.

В залежності від обставин, які призводять до неможливості виконання працівниками робіт, може бути запроваджений як простій всього підприємства (установи), так і його окремих структурних підрозділів чи працівників.

Статтею 113 КЗпП встановлено, що час простою не з вини працівника, в тому числі на період оголошення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу).

З огляду на викладене, на період простою роботодавцем мало бути забезпечено збереження мінімальних державних гарантій в оплаті праці за час простою. Трудовим договором, колективними договорами, угодами можуть бути визначені вищі рівні оплати за час простою.

Слід зазначити, що абзаци шостий–одинадцятий пункту 6 Постанови № 392 виключено на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2020 р. № 500 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України».

Нарахування виплат для оплати часу відпусток проводиться відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100 (далі — Порядок), виходячи з виплат за останні дванадцять календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки.

Абзацом шостим пункту 2 Порядку передбачено, що час, протягом якого працівники згідно з чинним законодавством або з інших поважних причин не працювали і за ними не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду

До цього часу належить, зокрема, час простою не з вини працівника, який оплачений виходячи з 2/3 тарифної ставки (окладу); час відпусток без збереження заробітної плати, надані відповідно до статей 25 та 26 Закону; час вимушеної роботи на умовах неповного робочого часу тощо.

Відповідно до пункту 3 Порядку при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки, премії, які мають постійний характер; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років; індексація тощо.

При обчисленні середньої заробітної плати для оплати за час відпусток та компенсації за невикористані відпустки, крім зазначених вище виплат, до фактичного заробітку включаються виплати за час, протягом якого працівнику зберігається середній заробіток (за час попередньої щорічної відпустки, виконання державних і громадських обов’язків, службового відрядження тощо), та допомога у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю.

Виплати, які не включаються при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження, визначені пунктом 4 Порядку.

Одночасно повідомляємо, що листи Міністерства не є нормативно-правовими актами, вони мають інформаційний характер і не встановлюють правових норм.

Генеральний директор Директорату норм та стандартів гідної праці                 Ю. Кузовой